місто Київ

Вишиванки Києва найчастіше пов'язують із брокарівською, або «мильною», вишивкою: червоно-чорні рослинні узори хрестиком, схеми яких наприкінці XIX століття вкладали в упаковку мила. Київ і Правобережжя дали старт цьому стилю, і він поширився далі, ніж будь-яка інша місцева традиція.

Візерунок, який більшість людей уявляє, почувши слово «вишиванка», прийшов до села разом з бруском мила.

Ось історія, з якої почалися сучасні масові вишиванки. Київ і Правобережжя дали їй старт наприкінці XIX століття.

Мильна вишивка: звідки взялася київська вишиванка

Наприкінці XIX століття паризький парфумер Генріх Брокар, що працював у Російській імперії, разом з дружиною Шарлоттою Реве вигадав хід: вкладати в упаковку мила друковані схеми вишивальних узорів. Схему отримував кожен покупець.

Мило випускали під назвою «народне», і воно справді стало доступним селянам - найчисленнішому тоді прошарку населення. Разом з милом у хату потрапляв готовий малюнок, який лишалося перенести на полотно.

Звідси й друга назва стилю - мильна вишивка. Перша, брокарівська, походить від прізвища фабриканта.

Чому цей стиль розійшовся по всій країні

Схему з обгортки не треба було вигадувати, підбирати чи переймати від матері. Її можна було просто скопіювати, і це вирішило все.

Технічно хрестик теж виявився зручнішим за низь, вирізування чи білу гладь: він не вимагає такої точності в рахунку ниток. Тому вишиванки, які дали Київ і Правобережжя, поширилися далі, ніж будь-яка інша місцева традиція.

Географія поширення показова: найбільшу популярність стиль мав на Київщині, Полтавщині, Черкащині й Чернігівщині. На Західній Україні про нього майже не чули, бо ті землі до 1939 року входили до складу інших держав, де мило Брокара не продавали.

Чому музеї довго не хотіли її збирати

Тут є деталь, яку зазвичай не згадують. Десятиліттями музеї практично не збирали предмети з такою вишивкою, вважаючи її чужою й позбавленою підґрунтя народної традиції.

Ситуація змінилася лише з 1970-х років, коли до Музею українського народного декоративного мистецтва в Києві з експедицій почали надходити речі в стилі «брокар». Наукове осмислення прийшло ще пізніше: явище вперше ґрунтовно описали Тетяна Кара-Васильєва й білоруська дослідниця Вольга Лабачейська.

Тобто те, що сьогодні сприймають як найтиповішу українську вишиванку, ще півстоліття тому вважалося не вартим музейної полиці. Київська вишиванка цього типу пройшла шлях від зневаженої новинки до символу за неповні сто років.

Орнамент вишиванки Києва: мотиви

Серед поширених мотивів - зірки, квіти й виноградні грона. Виноград належить саме до брокарівської групи: рослинний орнамент, вишитий хрестиком.

Тлумачення мотивів у різних дослідженнях розходяться, а частина значень існує лише в усному переказі. Ми розрізняємо задокументоване й переказане за традицією й не подаємо здогад як факт.

Видання 1912 року вміщує фотографії дівчат і жінок Київщини у святковому вбранні, і сорочки на них оздоблені брокарівською вишивкою. Тобто на початку XX століття київський орнамент вишиванки вже сприймався як святковий, а не як новинка з обгортки.

Кольори вишиванки Києва

Червоний і чорний - основа. Саме цими двома кольорами вишита, наприклад, сорочка першої половини XX століття із села Кодаки під Києвом, яка зберігається в Музеї Івана Гончара.

Давніший шар мав свої кольори: на правобережній Київщині збереглася вишивка білим по білому та нитками складного вохристого кольору, фарбованими в корі дуба. Тож червоно-чорна пара - наймолодша в історії київської вишивки.

Що було на Київщині до брокара

Область неоднорідна й ділиться на кілька етнографічних зон. Північ, поліська за характером, зберігає давні геометричні техніки в червоно-чорній гамі. Лівобережжя технічно ближче до Чернігівщини й Полтавщини. Правобережжя дало брокарівську лінію.

Виходить, що поліська геометрія з півночі тієї самої області старша за брокарівські квіти. Поширеність і давність - різні речі, і плутати їх не варто.

Саме місто окремої вишивальної традиції не має й спирається на традицію Київщини, передусім правобережну. Тому орнамент вишиванки Києва має щонайменше два шари: давніший поліський і пізніший брокарівський.

Де побачити вишиванки в Києві

Найбільша профільна збірка - Національний музей українського народного декоративного мистецтва на території Києво-Печерської лаври. Саме туди з 1970-х почали надходити брокарівські речі, які раніше ігнорували.

Другий важливий майданчик - Національний музей народної архітектури та побуту в Пирогові, де народний одяг показано в контексті житла й побуту, а не в скляній вітрині.

Різниця між цими двома збірками принципова. Перша показує вишивку як предмет мистецтва, друга - як частину повсякденного життя. Для брокарівського стилю, що народився в побуті, другий контекст часто промовистіший.

Фабрика, що вишивала для всієї країни

Київське виробничо-художнє об'єднання імені Т. Г. Шевченка, реорганізоване 1960 року з артілі, за даними мистецтвознавиці А. Варивончик, мало близько 2 тисяч працівників і в 1960-80-х випускало вишиті блузи, чоловічі сорочки, рушники й одяг з вишивкою, які експортували до США, Канади й Японії. Понад 30 років головною художницею об'єднання була Наталія Гречановська (1926 року народження), яка разом із видатною вишивальницею Гликерією Цибульовою створила колекції масового одягу кінця 1950-х на основі традицій українського костюма.

У виробах об'єднання, за Варивончик, завжди домінував червоний колір, підсилений чорним, іноді жовтим і синім. Невелике вкраплення чорного в середину «зірочки», тонка «штапівка» поверх малюнка й контур «обвідочки» надавали орнаменту стриманості й чіткості. Майстриня Любов Гординна вдосконалила занизування, Раїса Горбач по-новому осмислила набирування. З 2004 року об'єднання перестало існувати, а його колекції, рисунки й відшивки здебільшого втрачено.

Київська сорочка в школі-майстерні в Дегтярях

Гликерія Цибульова (1896-1990) з Баришівки була інструкторкою Земської навчально-показової школи-майстерні в Дегтярях на Чернігівщині, де вчилися дівчата з Полтавської, Чернігівської та Київської губерній. Кожна учениця мала вишити й пошити собі сорочку такою, як робили на її «малій батьківщині», тож школа збирала зразки з усієї України.

«Київські» сорочки учениць, за Варивончик, мали на рукавах триколірні смуги геометричного орнаменту, вишиті набируванням, чорно-червоні густі дрібні візерунки з восьми- й чотирипроменевими зірочками гладдю чи хрестиком, а гвоздики, дубове листя з жолудями, виноградні грона й кетяги калини розкидали по рукаву в шаховому порядку або компонували хвилястими вертикальними гілками.

Часті питання

Чи існує окремий міський стиль?

Ні, окремої міської вишивальної традиції Київ не має. Київські вишиванки спираються на традицію області: давнішу поліську геометрію з півночі та пізнішу брокарівську лінію Правобережжя.

Брокарівська вишивка - справжня українська?

Так, хоча й не найдавніша. Стиль прийшов наприкінці XIX століття разом зі схемами в упаковках мила Брокара, але понад століття змінювався в народному середовищі, і вже на початку XX століття такі сорочки були святковим убранням на Київщині. Музеї почали збирати ці речі лише з 1970-х років.

Чому саме червоний і чорний?

Ця пара кольорів була на друкованих схемах і виявилася найдешевшою у виконанні. Давніша київська вишивка трималася також білого по білому й вохристих ниток, фарбованих корою дуба.

Де прочитати докладніше?

Найґрунтовніше брокарівську вишивку описали Тетяна Кара-Васильєва та білоруська дослідниця Вольга Лабачейська. Перелік джерел, на які спирається ця сторінка, наведено в розділі «Джерела» нижче.

Хто створював вишиванки київської фабрики імені Шевченка?

Понад 30 років головною художницею Київського виробничо-художнього об'єднання імені Т. Г. Шевченка була Наталія Гречановська, яка працювала разом із вишивальницею Гликерією Цибульовою. Вироби об'єднання експортували до США, Канади й Японії, а 2004 року воно перестало існувати.

Якщо ви побачили помилку - напишіть нам.